Суперзнання і супертехнології прадавніх цивілізацій. Чи могла за часів Тутанхамона засвітитися електрична лампочка?

Головна сенсація історії науки і техніки — виявлені суперзнання і супертехнології прадавніх народів, які деякою мірою можуть лише прогнозуватися сучасною наукою. Цей факт ще не з'ясований як слід нашою сучасною наукою. Постає парадоксальне питання: чи не зведеться подальший науковий прогрес людства до освоєння інтелектуального потенціалу далекого минулого?

Інтелектуальне буття людства є найбільш загадковим, просякнутим інформаційними парадоксами, хоча й відзначеними багатьма авторами, але ще не осмисленими і як слід не витлумаченими. І якщо історик Дж. Агассі сумно констатує, що "...вивчення історії науки перебуває нині у плачевному стані", то це пояснюється не браком позитивних знань у цій галузі, а неможливістю звести кінці з кінцями.

Назвемо лише три парадокси, котрі заводять у глухий кут істориків науки. Перший: чим більше відомостей ми дістаємо про генезис наших сучасних знань, тим більше з'ясовується, що вони (в усякому разі основна їх частина) сягають своїм корінням глибин тисячоліть і зникають у мороці бронзового віку і неоліту. Перед здивованим сучасником людство постає більш "старим" і мудрим, ніж це здавалося зовсім недавно. От і виходить, що розумовий розвиток людства — від часів Аристотеля і до наших днів — це багато в чому повторення шляху, що його вже хтось здолав. Виходить, мав рацію Платон: людство справді мовби пригадує те, про що вже колись знало, але призабуло.

Другий парадокс, тісно пов'язаний з першим, полягає у відшукуванні нових фактів, що свідчать про наявність у найдавніших народів таких знань і цілих теоретичних систем, котрі не можна вважати правомірними з точки зору особливостей тієї епохи, тодішнього рівня технологічного і соціально-економічного розвитку людства. Нагромаджується дедалі більше інформаційних феноменів давнини, котрі сприймаються сучасниками як якесь "диво", "надзнання".

Третій парадокс, мабуть, найдивовижніший: чим більше піднімається завіса над інтелектуальним потенціалом супердавніх цивілізацій, тим чіткіше окреслюються риси... наших майбутніх знань. З пітьми віків ми черпаємо для себе перспективні ідеї, що несуть переворот у сучасне світосприйняття.

Та звернімося до фактів:

ЧИ МОГЛА ЗА ЧАСІВ ТУТАНХАМОНА ЗАСВІТИТИСЯ ЕЛЕКТРИЧНА ЛАМПОЧКА?

Навіть саме запитання дивує нормально мислячих "знавців'' історії і техніки. Як же насправді вона могла засвітитися до Вольта, Фарадея, Ладигіна, Яблочкова?! Кому і навіщо знадобилося її засвічувати у бронзовому віці? Але раптом під час розкопок у Месопотамії виявляють конструкції, котрі, на думку спеціалістів, були, по суті... гальванічними елементами.

Більш ґрунтовне вивчення прадавніх цивілізацій підводить до однозначного висновку: в їхньому розпорядженні були прикладні знання і технологічні секрети, не пов'язані з виробничими потребами (як, наприклад, в нашій індустріальній цивілізації), і використовували їх не стільки для економічних, скільки для культових цілей. Дивно, але факт.

Зазначимо насамперед, що від тих народів прийшли до нас так звані прості "машини" — клин, важіль, похила площина, блок, колесо. У колисці цивілізації були також свердла, вироблення й використання заліза з технологічною метою. Тут ми бачимо не тільки простенькі знаряддя для підйому води (в Єгипті — шадуф, у Месопотамії — чигир), але й "водопідйомну" машину.

Задовго до античного світу люди вміли виробляти скло, фаянс, поливу, зналися на секретах лудіння й холодної обробки металу (в Давній Індії). Нафтою у Месопотамії користувалися принаймні п'ять тисяч років тому, переганяючи її на бензин, гас, мастило, гудрон. Широко відомі й чудеса найдавнішої піротехніки. Немеркнучі барви древніх приховують у собі не тільки натхнення митців, а й вельми значні знання в галузі прикладної хімії.

Хоча останніми десятиріччями наша наївність у трактуванні можливостей давньої науки і техніки дещо поменшала, ми і досі недооцінюємо інформаційно-технологічний потенціал і взагалі інтелектуальний кругозір давніх народів. Далеко не всі, на жаль, поділяють висновки Тура Хейєрдала, яких він дійшов під час своїх численних подорожей. Він попереджав не поспішати з оцінкою давніх технічних знань і досвіду як дитинства людства. Варто уважніше поставитись до таких явищ, як наявність у династичному Єгипті автоматів для відчинення дверей у храмах, для продажу священної води, токарного верстата, механічної молотарки і навіть планера.

Сенсації в історії математики (як і решти наук) з'являються одна за одною. Знаменита теорема Піфагора, що за її відкриття давній грек пожертвував 100 биків, виявляється, була відома єгиптянам за три тисячі літ до Піфагора, причому відома не тільки для окремих випадків, а й у всій своїй цілковитій загальності. І не тільки єгиптянам, але й протосемітам, протоіндійцям, давнім китайцям.

Є чимало неспростованих свідоцтв того, що численні дивовижні досягнення античних математиків більш раннього походження кореняться у Вавилоні ї Давньому Єгипті. Більше того, відомий німецький математик А. Шпайзер ще у 20-ті роки зазначав, що елементарна математика.,, має пізніше походження, ніж вища. Цей парадокс Шпайзер ніяк не пояснює, але зауважує: "На користь пізнішого походження елементарної математики свідчить хоча б те, що вона явно схильна до нуднуватості — властивості, судячи з усього, їй притаманній, тоді як творчий математик завжди воліє зайнятися завданнями цікавими і красивими". Справді парадокс. І подібні парадокси дедалі частіше виявляються в різних галузях знань. Як же тоді бути з універсальним принципом поступу науки — від простого до складного?

Деякі математики й історики певні того, що переважна більшість конкретних математичних результатів, що дійшли до нас у вигляді фрагментів і датовані V—III тисячоліттями до н.е. і навіть раніше, — усе це "складові" розвинутого й досконалого апарату вищої математики, який давав можливість розв'язувати дуже складні, мало не сучасного рівня завдання.

Відомо також, що Коперник запозичив геліоцентричну систему світобудови в піфагорійців, а останні — у вавилонських жерців.

Розв'язання загадки світобудови було таке несподіване і спершу видалося таким абсурдним, що навіть інквізиція, либонь, через 73 роки по смерті Коперника, схаменулася і повела з ним жорстоку боротьбу. Але що особливо цікаво: і в античному світі (за дві тисячі літ до Коперника) вже велась не менш жорстока боротьба проти геліоцентричної системи й наводилися ті ж самі аргументи проти кулястості Землі та її обертання навколо Сонця: ну як може Земля бути кулястою, коли перед очима вона постає плоскою? Як можуть люди в "нижній півкулі" ходити догори ногами? Як вони утримуються на поверхні? І яким чином Земля здатна "ні на що не спиратися" і при цьому нікуди не впасти? Навіть таким титанам думки, як Арістотель і Лукрецій Кар, ці аргументи здавалися просто вбивчими.

Цікавою є інформація щодо визначення розмірів, а також широт і довгот земної кулі. Так, середньоазіатський вчений XII століття Беруні розповідає, що радіус Землі начебто вперше обчислив у II столітті до н. е. Ератосфен. Він порівнював точки літнього сонцестояння в Александрії й Сієш (нинішній Асуан), зазираючи у глибокі колодязі, а відстань між цими пунктами (800 км!) вимірював кроками, подорожуючи з купецькими караванами. Сучасні дані про вимірювання параметрів Землі свідчать про те, що ця оповідь — усього лише казка (Беруні просто повторив те, що Ератосфен розповів про себе). Можливо, що древній грек зазирав у колодязі й долав по 800 кілометрів слідом за верблюдами (не зрозуміло тільки, чому караванні стежини пролягали суто по прямій і виключно вздовж меридіана). Але отримати такий результат вимірювання радіуса Землі — 6310,5 кілометра — у такий спосіб нереально. І раптом, набагато пізніше від писань Беруні, в халдейських джерелах виявили, що ще за півтисячоліття до Ератосфена зафіксовано точнісінько такий результат вимірювань радіуса Землі — 6310,5 кілометра. Збіг вражає і викликає підозру. Ось відомі нині радіуси Землі: Халдея (VII ст. до н. е) — 6310,5 кілометра, Брахма-гупта (Індія, V ст, до н. е.) — 6239,2, Снелліус (1616 р.) — 6153,13, Красовський (1940 р.) — 6371,11 кілометра.

Можна просто "вигадати" кулясту Землю так само, як вигадали, що вона схожа на човен або що тримається на трьох китах. Але вигадати величину радіуса земної кулі, а отже, її кола і об'єму не можна, так само як не можна вигадати відстань від Землі до Сонця (виходячи з останніх даних про єгипетські піраміди, спеціалісти не піддають сумніву, що п'ять тисяч років тому древні таки знали її). Насправді, щоб визначити радіус Землі, треба, по-перше, точно обчислити "точку" сонцестояння в достатньо віддалених пунктах в один і той же день, один і той же час (потрібні, отже, крім інших астрономічних приладів, хронометри і певні засоби зв'язку). По-друге, необхідно винайти досить точні координати певних точок Землі; по-третє, слід пристати на сучасні "посткоперниківські " уявлення про Всесвіт; по-четверте, потрібен досить високий рівень обчислювальної математики.

Спеціалісти вважають, що самих тільки спостережень за сонячними затемненнями для визначення координат Землі аж ніяк не досить. Навіть у XVIII столітті точність визначення довготи в один градус (111 км) була недосяжною. Лише з винайденням морського хронометра, що дав можливість "зберігати час", і з появою знаменитої теореми Ейлера, на підставі створили місячні таблиці, можна було визначити довготи досить точно. Але й ця процедура (поки не винайшли електричного телеграфу) була громіздкою й трудомісткою. Наприклад, визнаючи різницю довгот усього лише двох точок (Пулково — Грінвіч) у 1843—1844 роках, на спеціальних суднах перевозили 123 хронометри. Довелося не тільки зібрати всі вітчизняні прилади, а й позичити в інших країн, до того ж залучити до спостережень астрономів зарубіжних обсерваторій. Робота тривала два роки за участю понад тисячу чоловік.

Звідки взялася ця система координат у давніх александрійців (наприклад, у Гіппарха — II ст. до н. е. — широти зафіксовано з точністю до мінут)? Звідки ці вельми точні параметри земної кулі, що їх за нових часів одержали либонь у XIX столітті? Звідки ці знання про рівні різних точок Землі (канал, проритий 3500 років тому в Єгипті, котрий з'єднав Ніл з Червоним морем, свідчить про знання рівня Червоного моря)? Звідки усе це? Невже такі знання дали диваки-самітники, котрі зазирали в колодязі й вимірювали кроками тисячокілометрові простори? І навіщо ці географічні знання у ті часи, коли греки, за висловом давнього автора, сиділи навколо Егейського моря, як жаби навколо ставка?

Характеристики астрономічних і географічних знань найдавніших народів, що наводяться в літературі, як правило, супроводжуються захопленням авторів: "Вражає!" "Неймовірно!", "Загадково!" Насправді вражає, але то є фактом, що народи Месопотамії п'ять — сім тисяч років тому знали про всі сім (крім Землі) планет Сонячної системи і вміли обчислювати їх орбіти.

Стародавні єгиптяни п'ять тисяч років до н. е. (тобто в кам'яному віці) мали досконалий календар, за яким рік поділявся на 12 місяців, а місяць — на 30 діб. Цей календар різниться з нашим, сучасним, усього лише нестачею принципу високосного року, і, на думку спеціалістів, він кращий і зручніший за нинішній.

Справжньою таємницею для нас є й календарі "доколумбових" народів Америки, особливо календар Тіауанаку, викарбуваний на загадковій велетенській споруді в Андах — ,,Воротах Сонця", датований, як мінімум, 10—13 тисячами років до н. е. (це навіть не неоліт, а середній кам'яний вік). Його ще й досі до кінця не розгадано. За місячним календарем майя із обсерваторії в Паленке, місяць дорівнює 29,53086 доби, тобто довший за фактичний (обчислений за допомогою сучасних ЕОМ) на 0,00027 доби, або на 0,9 секунди. Тривалість сонячного року за цим календарем дорівнює 365,2420 доби (на 0,0001 доби довше, ніж за сучасним). Визначення року в 365 діб (з точністю до однієї доби!) вважалося великим відкриттям давньогрецького філософа Фалеса (VI ст. до н. е.). Тепер ми знаємо, що відомості про тривалість року, причому в 10 000 разів точніші, мали жерці майя. За давнини існував цілий ряд календарних систем, точніших, ніж сучасний календар. Наприклад, той, що його мав у своєму розпорядженні знаменитий поет раннього середньовіччя Омар Хайям (створений на основі відомостей, почерпнутих ним з александрійських джерел майже півторатисячолітньої давності), давав похибку в один день за п'ять тисяч років, тим часом, як наш дає таку похибку за 3300 років.

А що як астрономія й математика — усього лише величезний таємничий "флюс" на тілі "нормального" знання древніх? Можливо, в інших галузях давньої науки немає таких яскравих загадкових феноменів? Аж ніяк. У галузі фізики, хімії, біології, медицини древні були обізнані так само широко, як і в астрономії й математиці. Феномени пізнання в цих галузях науки, що йдуть до нас з незапам'ятних часів, так само (якщо не більше) вражають і так само загадкові. В Демокріта і Левкіппа ми знаходимо основи сучасної атомістики, представлені в геніально глибокій формі. В їхньому вченні дано фундаментальну характеристику атомів, що ввійшли в наші сучасні підручники. Цього насправді не можна осягнути, оскільки людство практично вперше зіткнулося з атомами через два з половиною тисячоліття після Демокріта, тобто на порозі XX століття.

Визначний фізик сучасності Ервін Шредінгер у статті "240 років квантової фізики", опублікованій 1948 року в "Анналах фізики", стверджує: "Сучасне атомістичне вчення усього лише повторення теорії Левкіппа і Демокріта". Атомістика Демокріта датується V століттям до н. е. Але в самому античному світі — для нас важливо наголосити на цьому — атомізм аж ніяк не пов'язували виключно з іменами Демокріта і Левкіппа. Вважалося, що він сягає дотроянських часів, випливає десь з глибокої доісторичної прадавності.

Ще за багато віків до нашого літочислення знали, що життя зародилося у воді і поширилося на суходіл (Анаксимандр — VIII ст. до н. е.), що існували нарізно генезис рослин і генезис тварин (Емпедокл — V ст. до н. е.), що існують хімічна війна й хімічна взаємодопомога рослин (Феофраст — IV ст. до н. е.). Відповідні сучасні уявлення виникли в 30-ті роки XX століття після відкриття фітонцидів і водорозчинних виділень коріння рослин. У давніх авторів трапляються фрагменти еволюційної теорії видів і теорії природного добору (Емпедокл), а також концепція походження людини від тварин (Анаксимандр, Арістотель), а в Галена (II ст. н. е.) є вчення про походження людини від людиноподібних мавп. Неважко побачити, що все це — серйозні проблеми і відкриття (багато в чому спірні) науки нашого часу.

Одна з найважливіших і найскладніших проблем, котрі постають перед людством, — проблема пізнання самого себе. В Стародавньому Єгипті шість чи більше тисяч років тому були обізнані з функціями серця, відкрили закон кровообігу, мали уявлення про функції мозку. Лікарі не тільки пломбували зуби, а й робили трепанацію черепа. Якщо єгиптяни цю операцію здійснювали за допомогою мідних інструментів, то ацтеки трепанували кам'яним ножем. Жерці Вавилона п'ять — сім тисячоліть тому мали добре опрацьовану анатомічну систему, робили не тільки ампутації кінцівок, а й зрощували переломи, видаляли більма на очах. Великий Гіппократ говорив: "Людина носить лікаря в собі". Ставка на внутрішні сили організму була фундаментальною підвалиною давнього цілительства, в основі якого лежало системне розуміння організму — той самий "організмічний" підхід, що його піднімають на щит останніми десятиріччями біологи і філософи.

Шість тисяч років тому протоіндійці дізналися, що безпосереднім призвідником хвороб є бактерії — "міріади крихітних невидимих створінь". Мікроскоп, винайдений у XVII столітті, зробив доступним для вчених нового часу мікросвіт. Роль гіпоталамуса, неконтрольованих процесів психіки, значення біоритмів, зв'язок життєдіяльності організму із сонячною активністю, з порами року та доби і так далі — тільки у XX столітті медицина знову почала осягати ці відомості, знані за сивої давнини.

Багато з того, що стало відомо про біологічну і духовну сутність людини п'ять і більше тисяч років тому, зараз здається напрочуд сучасним. Наприклад, про музику як дуже ефективний знеболюючий засіб оповідалося в єгипетській "Пісні арфіста" (III тис. до н. е.). Це вважали вигадкою, аж раптом 1959 року в Німеччині відкрили явище слухового знеболювання, із застосуванням якого вже здійснено чимало серйозних операцій на зубах, навіть без місцевої анестезії. Музика тамує біль такою мірою, що хворі під час складних "больових" операцій засинають.

Проблема втіх у терапевтичному розумінні трактується сучасною медициною, по суті, так само, як у давньогрецькій науці витлумачувався гедонізм або на зразок "Пісні арфіста".

Мені, можливо, дорікнуть, що, мовляв, до всього цього давня медицина йшла навпомацки, інтуїтивно. Так, але чому ж ми після давніх єгиптян протягом п'яти тисяч років не спромоглися осягнути це усією нашою наукою і технікою? Лише останніми десятиліттями, використовуючи весь арсенал сучасної нейрохірургії, психології і генетики, найскладнішу діагностичну апаратуру, наша медицина "підступилася" до багатьох відкриттів мало не доісторичних часів.

Наука давніх цивілізацій має досить дивний, з точки зору її генезису, вигляд. Якщо вживати термін "древо пізнання", то тут ми бачимо верхівку, часом всю крону, але не бачимо стовбура і кореня. Знання високого рівня представлені у завершеному вигляді — як остаточні висновки, зафіксовані у вигляді настанов, саме так, як складено один давньоєгипетський папірус: "Настанова з приводу того, як здобути знання про темні сили, що їх приховують речі".

Сьогодні посилюється загальний інтерес до попередників індоєвропейських народів, що жили у VII—III тисячоліттях до н. е., а надто до тих, котрі заснували такі цивілізації, що ними заінтриговані не лише фахівці, а й широкий загал освічених людей в усьому світі. Мова йде про етрусків, шумерів, друїдів, мілійців, єгиптян, арамеїв, халдеїв, ефіопів, фінікійців, протосемітів, протоіндійців і дуже схожих на них, але пізніших — майя, інків, ацтеків, ольмеків та інших. Тепер до цих цивілізацій приєднують також Трипілля.

Величні і загадкові цивілізації вражають нас достоту винятковим, "надприродним" розвитком суспільного інтелекту, неймовірним для тих часів рівнем наукових знань, мистецтва, моралі, інтенсивністю духовного життя. І це — за умов примітивної, "дитячої" технології (пізній неоліт та бронзовий вік), гранично низької продуктивності праці, незрілих (а може, це тільки нам здається) суспільних відносин.

З нашого "космічного" віку ми бачимо, що життєва енергія давніх єгиптян, шумерів, етрусків, протоіндійців, майя, інків виплеснулася назовні у вигляді колосального духовного (інформаційного) вибуху так само потужно, як енергія давніх монголів у вигляді жорстоких завоювань у підмісячному світі. То були держави-легенди, спалахи у темряві, а точніше навіть не спалахи, а яскраві факели, що не згасали подеколи впродовж століть у "доісторичному" світі, зануреному у морок.

Загадковість ряду прадавніх цивілізацій не слід пояснювати лише недостатністю інформації, зокрема археологічних даних. Більше того, нагромадження відомостей нерідко посилює наше здивування з приводу окремих сторін життя цих "не по-дитячому розвинених дітей".

Найяскравіший парадокс доеллінських народів — економіка. Бронзовий вік. Примітивні знаряддя праці, бракує чітко окреслених класових стосунків між рабовласниками і рабами. Суспільство однією ногою стоїть у первіснообщинному ладі. Відомо, що за цих умов енергія народу майже повністю витрачалася на добування примітивним способом їжі й виготовлення знарядь виробництва.

Але на такому фоні в Єгипті стало можливим те, що, либонь, не можна було зробити навіть у XVIII—XIX століттях, коли продуктивність праці зросла у тисячі разів, а саме: відволікти від матеріального виробництва, від "земних потреб" сотні тисяч чоловік працездатного населення й кинути їх на спорудження пірамід. Населення Єгипту за часів фараонів становило приблизно один-півтора мільйона чоловік. Воно було дуже молоде за нашими уявленнями, позаяк середня тривалість життя, очевидно, не перевищувала 20 років. Отже, майже половина людей перебувала у незрілому віці. Якщо взяти до уваги, що у спорудженні деяких пірамід було зайнято до 100 тисяч чоловік і будівництво тривало по 10—20 років, то неважко припустити, що значна частина чоловічого населення країни на десятки років відволікалася від корисної у нашому розумінні праці. За п'ять тисяч літ ми так і не перевершили рекорд єгиптян у будівництві гігантських споруд. Що ж до доколумбових народів Америки, то в них, наприклад, у ольмеків, ще більш трудомісткі, ніж єгипетські піраміди, споруди. Інки й майя в непрохідних джунглях зводили велетенські храми та прокладали дороги, вистеляючи їх гладенько обтесаними плитами (не маючи ніяких візків)?

А знаменитий лабіринт храму Аменхотепа III, зі штучним озером, на березі якого він стоїть. Те, що воно витвір рук людських, очевидно: майже посередині озера на 80 метрів над водою височать дві піраміди. Їх підводна частина дорівнює надводній. Отже, висота цих пірамід — близько 160 метрів. Вода в озері не джерельна (місцевість абсолютно безводна), а потрапляє каналом із Нілу, шість місяців тече в озеро, шість місяців — у річку.

Чим більше дізнаємося ми про життя перших цивілізацій, тим більше отримаємо великий інтелектуальний потенціал древніх, який ще не повністю осмислений нашою сучасною наукою.

Головне меню

Підменю

Суперзнання і супертехнології прадавніх цивілізацій. Чи могла за часів Тутанхамона засвітитися електрична лампочка?